Home » Сторінка вчителя » Українська і російська філологія » Михайло Сергійович Грушевський

Михайло Сергійович Грушевський

Михайло Сергійович Грушевський, 150-річчя з дня народження якого 29 вересня відзначає вся Україна, був українським істориком світового масштабу, енциклопедистом, видатним громадським та політичним діячем.

Рід Грушевських походить з Черкащини, але сам Михайло народився 1866 року у м. Хелмі (Польща). Виростав на Кавказі – спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі. Навчався у Тифліській гімназії, а потім у Київському університеті на історико-філологічному факультеті. Працював в університеті під керівництвом Володимира Антоновича. В 1894 році, за рекомендацією Вол. Антоновича, Грушевського було призначено на посаду ординарного професора кафедри всесвітньої історії Львівського університету.

У Львові Михайло Грушевський разом з Іваном Франком заснували і видавали «Літературно-науковий вістник» та всіляко сприяли розвиткові української літератури. В 1904 році Грушевський власним коштом відкрив приватну вчительську семінарію в м. Коломия. Після революції 1905-1907 рр. М. Грушевський переніс свою діяльність до Києва, де створив Українське наукове товариство та увійшов до складу Товариства українських поступовців, яке стало єдиною до 1917 р. українською організацією ліберального спрямування. З березня 1917 по квітень 1918 року – Михайло Грушевський обіймав посаду голови Української Центральної Ради. Після державного перевороту на чолі з Павлом Скоропадським Михайлу Грушевському довелося перейти на нелегальне становище.

Ліквідація Центральної Ради поклала край державній діяльності М. Грушевського. У підпіллі він здебільшого займався науковою працею, брав участь в обговоренні питання про заснування Української академії наук, однак від пропозиції Павла Скоропадського очолити новостворену академію відмовився. У лютому 1919 р. М. Грушевський переїхав до м. Кам’янець-Подільського, а потім до Станіслава (нині м. Івано-Франківськ). У березні того ж року емігрував до Праги, потім до Відня, де продовжував наукову діяльність. Крім того заснував у Празі Український соціологічний інститут. 1923 року був обраний академіком Всеукраїнської академії наук. У березні 1924 року із сім’єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний керівником історико-філологічного відділу академії наук. 25 квітня 1929 на засіданні загальних зборів АН СРСР Грушевський поставив питання про потребу створення в її складі Інституту української історії. З осені 1929 почався погром історичних установ, створених Грушевським. У листопаді-грудні 1929 сесія Ради ВУАН почала ліквідовувати комісії, якими керував Грушевський (остаточно ліквідувала 1933). М. Грушевський помер 25 листопада 1934 року у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі у Києві. Дискусії стосовно обставин і причин його смерті досі тривають.

Своєю працею М.Грушевський закладав міцні підвалини української державності. Пам’ять про нього вічна, а роботи навіть через століття не втратили своєї актуальності та наукової ваги.

У сучасній українській спільноті існує міф про Михайла Грушевського як першого президента України, запроваджений його сучасником істориком Дмитром Дорошенком.

З погляду формального, юридичного, а відтак і наукового, Грушевський не був президентом Української Народної Республіки. Такої посади в УНР не існувало, також її не передбачала Конституція, яка була ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради. Невідомий жодний акт, учинений Грушевським як президентом УНР.

Водночас кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Це ймовірно пов’язане з тим, що ще одне значення слова президент – голова. Зокрема Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою «Президент парламенту України» — тодішній відповідник сучасного Голови Верховної Ради України, а також пізніше підписувався «бувший президент Української Центральної Ради». Однак, в протоколах засідань Ради він називався українським словом «голова». Таким чином Грушевський був не президентом УНР, а головою Центральної Ради УНР. У свою чергу, першими, хто обіймали посади президентів на українських землях, як історично, так і юридично були Євген Петрушевич, а згодом – Августин Волошин.

Михайло Грушевський – це не лише політик, але й вчений світового рівня, творча спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю, універсальністю. Його перу належать близько двох тисяч праць з історії, соціології, літератури, етнографії, фольклору. Ще й досі неповною мірою досліджено його публіцистику та епістолярний доробок і лише кілька років тому розпочалася робота з видання повної збірки праць М. Грушевського у 50-ти томах.

Та насамперед він увійшов у вітчизняну історію як її великий літописець, автор фундаментальної „Історії України — Руси”, справедливо названої метрикою нашого народу. Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала в себе кращі здобутки сучасної йому української науки, була осяяна високою свідомістю і тому стала стрижневою ідеєю українського відродження. Очоливши Центральну Раду, він був глибоко переконаний, що нова українська державність має базуватися на принципах демократії і закону.

Очевидно, у кожного народу є свої історичні постаті першої величини, перед якими безсилі ні час, ні обставини, ні зусилля найманців псевдонауки. Лише тепер ми стоїмо на порозі розкриття таємниці генія Михайла Грушевського. Це була справді людина-енциклопедія. Більше від нього в українській історичній науці не зробив ніхто – ні до, ні поки що після нього.

Листопад 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930